Немає чистих людей! То в книжках тільки.
Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво - це, можливо, останнє пристанище свободи.
«Дорожіть днем - ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе - хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий володар, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід… Не бляшанку з-під шпротів, покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало - близьких і далеких… Дорожіть, дорожіть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на світі планується - не планується одна тільки смерть».
- Все залежить від вас. Ну та ще від сонця.
- Чому від сонця?
- А хіба невідомо вам, що самопочуття людини, навіть настрій її, залежить від вибухів на сонці?
- Я цього не знала. А кохання, як, по-вашому… воно теж пов'язане з сонцем?
- Безсумнівно. З усіх почуттів це - найсонячніше, запевняю вас!…
Так, це воно! Оте, від чого так солодко завмирає душа, воно тут явилось Єльці як відкриття, всім людям сказати зараз могла б: я знаю, знаю віднині, кохання - це ніжність і чистота! Ніжність, що дужча за смерть!
Чари поезії, чари музики - ось у чому людина явила свою унікальність, хіба ні? Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво, Вірунько, - це, можливо, останнє пристанище свободи!…
Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення... Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увіковічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам
Справжнє кохання саме собі суддя.
І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду у праці і поезію людських взаємин.
- А в душу? В глибінь душі можете зазирнути? - ущипливе запитала Жанна.
- Туди - ні. Туди не дано нікому. В ядро атома зазирнули, в космос вирвались, нафту тягнем з десятих горизонтів… А в надра душі - ніхто. Морок! Тьма бездонна! Тільки щось мерехтить у глибині загадками вічними…
- Має людина в собі такий живчик - бажання робити добро… Помічали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, і тобі самому стає на душі легко, чисто. Казали колись, - гомонів далі старий, - що у людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий… товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло… Думаєте, зараз їх нема? - Здається, він усміхнувся. - Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечі;, і на лівому, і на правому… До якого тільки дужче дослухаешся…
А потім і сама колись згасне. Із нічого постала і станеш нічим. Час усе поглинає, усе пожирає вічність. Пилюжинкою розтанеш у холодних безвістях матерії… Чи, може, таки є душа? З останнім подихом, відділившись від тіла, злітає, може, янголятком у найвищі високості, в блакить оту сяючу, і живе там вічно і кого захоче зустріти - зустріне… Що ми знаєм про людське життя? Можливо, вся мудрість його якраз у тому, щоб жити просто - як птахи, де двоє отак наблизяться між собою, на мить пізнають себе в дивовижній божественній спільності, щоб потім знов розійтись, погаснути у вічному леті…
Закохану людину одразу помітиш, закоханість у неї на виду, в блиску гарячих очей, у трепеті усмішок, мимоволі роздаваних кожному
Хіба ж не диво оті тайнощі зближення двох людей, непояснимі шляхи зародження найінтимніших емоцій, коли з досі незнаною силою раптом озоветься серце до серця і з-поміж безлічі варіантів обраною виявляється саме така й не інакша людська особистість, і віднайдена гармонія душ, взаємна призначеність людей сприймається як відкриття, як істинне щастя…
Час ущільнюватиметься, віки старітимуть, а мистецтво молодітиме вічно!
Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього - хіба це неприродно? Все живе в природі прагне цього. Навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знову відтворити свій квіт у майбутньому…
Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення… Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам.
Найвища поезія, думка людська неминуче прагне зматеріалізуватись...
Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають.
Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастіше вона має вигляд сердито піднятих, судорожне стиснутих кулаків…
Найкоротші у світі ночі - ночі закоханих. Незчуєшся, як і змайне така ніч, відпливе зорями, відбагряніє загравами за Дніпром.
- Важко сказати, де чиє щастя лежить, - сказала в задумі Леся-фронтовичка. - Знаю тільки, що людина, яка зазнала горя, більше здатна чути інших…
Привела тата Віруньці - од вітру валився той нужденний скелет у обмотках… Одхаяла, відволодала його мати, підлікувала, з могили видерла, - на таке здатна справжня подружня любов.
Кажуть, що інстинкт смерті є нібито визначальним у житті людини. Нібито все диктує страх перед невідомістю, перед тайною зникнення… Та чи так це насправді? Чи не більше мусить лякати живущого те, що проіснувати він може марно, безцільно, пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому все-таки він, «конечний зміст всієї мудрості земної?» Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?
Немає коментарів:
Дописати коментар